Звернутися до суду з позовною заявою о неправочинности видсторонення вид роботи

Обновлено: 03.05.2024

Мешканка Луганщини була переконана, що її звільнили незаконно і була налаштована відстоювати свою правоту через суд. Тому до Новоайдарського офісу Мережі правового розвитку жінка звернулася з проханням роз’яснити, чи можна оскаржити наказ про звільнення, чи встановлений строк для такого оскарження та чи необхідно платити судовий збір за подачу позову. Консультацію подає юристка Офісу при громадській організації «Суспільна служба правової допомоги» Тамара Оніпко.

Пані Ольга, мешканка одного з сіл Новоайдарського району, пояснила, що в серпні 2019 року її звільнили з роботи за прогул, тобто за відсутність на роботі без поважної причини. Однак жінка вважала, що причина її відсутності була поважною: у неї піднявся артеріальний тиск, стало зле, і вона звернулася до сімейного лікаря, що підтверджується виданою медиком довідкою. Але роботодавець довідку сімейного лікаря не взяв до уваги, посилаючись на те, що відсутність на роботі за станом здоров’я повинна підтверджуватися виключно листком непрацездатності.

Отже тепер жінка хотіла отримати вичерпну інформацію про свої права в ситуації, що склалася.

Юристка роз’яснює

Прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин ( п. 4 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю (КЗпП) України, п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.92 р. № 9).

Трудове законодавство не містить вичерпного переліку причин, що вважаються поважними. Оцінку поважності причини відсутності працівника на роботі в кожному конкретному випадку надає роботодавець, а при виникненні трудового спору – суд.

Причину невиходу на роботу можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунені самим працівником. Виходячи із судової практики (постанови ВСУ від 27.06.2018 р. у справі № 799/3487/16-ц, від 31.05.2018 р. у справі № 324/1102/16-ц, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.11.2017 р. у справі № 182/2686/14-ц), серед причин, які в більшості випадків визнаються поважними, є, зокрема, хвороба працівника або членів його сім’ї, яка може підтверджуватися не лише листками непрацездатності, але й іншими документами, наприклад, довідкою і випискою з медичної карти амбулаторного хворого, а також свідченнями свідків та іншими доказами.

Відповідно до ч.1 ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися до суду із заявою про поновлення на роботі й оплату за час вимушеного прогулу у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Позовна заява подається до районного, районного в місті, міського чи міськрайонного суду за місцезнаходженням підприємства (установи, організації) або за зареєстрованим місцем проживання/перебування позивача відповідно до порядку, передбаченого законодавством.

У разі пропуску з поважних причин місячного строку, встановленого для подання позовної заяви про поновлення на роботі, суд може поновити цей строк.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивачі за подання до суду позовної заяви про поновлення на роботі звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.

Одночасно з прийняттям рішення про поновлення на роботі суд приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше, як за один рік.

Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, суд виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Отримавши консультацію, пані Ольга має осмислити інформацію, зібрати необхідні документи та за бажанням звернутися до суду з позовною заявою про поновлення на роботі. У разі необхідності юристи Офісу готові й далі надавати жінці безоплатну правову допомогу.

Погляди, відображені у цьому матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою Міжнародного фонду «Відродження».

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Наразі дана тема є актуальною тому що у період карантину можливе збільшення порушень у сфері праці, а саме з питань незаконного звільнення працівників. Коли людину беруть на роботу і укладають договір між нею і роботодавцем, прописані певні умови. Роботодавці не можуть їх погіршувати під приводом карантину, інакше їм доведеться відповідати за такі дії.

Згідно статті сто сімдесят другої кримінального кодексу України “Грубе порушення законодавства про працю» передбачено такі покарання
• Штраф до 51 000 гривень;
• або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років,
• або виправні роботи на строк до двох років.

Якщо ви вважаєте що вас незаконно звільнили з роботи Українським законодавством передбачено два шляхи вирішення трудових спорів — досудовий та судовий.

У досудовому порядку працівник може звернутися до роботодавця з вимогою добровільно поновити його на роботі. Найкраще це робити у письмовому зверненні, в якому також повідомити про можливі негативні наслідки для роботодавця в разі відмови, а також про можливість кримінального покарання відповідно до ст. 172 Кримінального кодексу України. Одночасно можна звернутись до прокуратури зі скаргою щодо порушення свого трудового права та до Державної служби України з питань праці для проведення перевірки додержання законодавства про працю на підприємстві.

Відповідно до статті двісті двадцять першої Кодексу законів про працю України трудові спори розглядаються:
1) комісіями по трудових спорах;
2) а також судами.

Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником, застосовується незалежно від форми трудового договору.

Судовий порядок передбачає що Ви можете звернутися із позовною заявою про вирішення трудового спору до суду.

Працівник може звернутися з позовною заявою про поновлення на роботі й оплату за час вимушеного прогулу до суду за місцезнаходженням підприємства або за місцем проживання позивача, в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі пропуску з поважних причин місячного строку, суд може поновити цей строк.

Позивачі за подання до суду позовної заяви про поновлення на роботі звільняються від сплати судового збору згідно Закону України «Про судовий збір». Одночасно з прийняттям рішення про поновлення на роботі суд приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік.

Також незаконно звільнений працівник у судовому порядку може вимагати відшкодування власником моральної шкоди

Рішення суду про поновлення на роботі виконується невідкладно з дати звільнення працівника

Після видання власником наказу про поновлення на роботі запис про звільнення визнається недійсним та до трудової книжки вноситься запис про поновлення на попередній роботі.

Якщо ж роботодавець відмовляється добровільно виконати судове рішення, то проводиться примусове виконання рішення суду за допомогою державного виконавця.

При розгляді справи про поновлення на роботі сторони мають право укласти мирову угоду. Але при її затвердженні суд повинен перевірити, чи не суперечить ця угода закону.

На практиці часто трапляється, що в день розгляду справи в суді роботодавець приймає наказ про Ваше поновлення на роботі. У такій ситуації Ви маєте право заявити клопотання про закриття провадження по справі або відкладення її слухання до з’ясування дійсних намірів власника.

Також у разі визнання вашого звільнення законним, роботодавець повинен провести з вами повний розрахунок і видати належно оформлену трудову книжку в день звільнення. Якщо в день звільнення ви не працювали, то кошти мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення Вами вимоги про розрахунок.

Ми сподіваємось що дана інформація буде для вас корисною.
І також нагадуємо Вам що під час впровадження карантину система правової допомоги працює у дистанційному режимі.

Ви можете звернутися за юридичною консультацією за номером телефону гарячої лінії 0800-213-103, або безпосередньо за телефоном Обухівського бюро правової допомоги 063-337-62-13.

Бажаємо вам міцного здоров’я, бережіть себе та своїх рідних!

Спочатку згадаємо вимоги законодавства щодо виплати заробітної плати при звільненні

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (ст. 43 Конституції). Працівник має право на оплату своєї праці на підставі укладеного трудового договору (ст. 21 Закону України «Про оплату праці». далі - Закон про оплату праці).

Оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку; своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їхньої черговості (ст. 97 Кодексу законів про працю України, далі – КЗпП), ст.ст. 15, 24 Закону про оплату праці)

За статтею 47 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов'язаний у день звiльнення видати працiвниковi належно оформлену трудову книжку i провести з ним розрахунок у строки, зазначенi ст. 116 КЗпП.

При звільненні працівника виплата всіх сум провадиться в день звільнення. Якщо працівник в цей день не працював – кошти мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму (ст. 116 КЗпП).

Згідно з п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 р.№13, в разі непроведення відповідачем розрахунку з позивачем, як працівником, до розгляду справи, суд на підставі ст. 117 КЗпП України повинен стягнути на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку.

Це в ідеалі. Але якщо працівник і роботодавець не дійшли згоди

Працівник може стягнути нараховану, але не виплачену заробітну плату в позасудовому порядку, в судовому порядку.

Для вирішення спору у ПОЗАСУДОВОМУ порядку працівнику необхідно:

Звернутися із відповідною заявою до комісії по трудових спорах (у разі її створення) без обмежень будь-яким строком.

Трудовий спір підлягає розгляду, якщо працівник самостійно або з участю профспілкової організації не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом). Комісія зобов’язана розглянути спір у десятиденний строк з дня подання заяви. Спори повинні розглядатися у присутності працівника, який подав заяву, представників власника або уповноваженого ним органу. Розгляд спору за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або за вибором працівника інша особа, в тому числі адвокат.

У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах можна оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою відмови у прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті. В разі коли пропущений строк не буде поновлено, заява не розглядається, і залишається в силі рішення комісії по трудових спорах.

Рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню у триденний строк після закінченні 10 днів, передбачених на його оскарження.

У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення комісії по трудових спорах у встановлений строк працівникові комісією по трудових спорах підприємства, установи, організації видається посвідчення, що має силу виконавчого листа.

На підставі посвідчення, пред'явленого не пізніше тримісячного строку до органу державної виконавчої служби або приватному виконавцю, державний виконавець чи приватний виконавець виконує рішення комісії по трудових спорах у примусовому порядку.

Другій шлях – вирішення спору в СУДОВОМУ ПОРЯДКУ

Для стягнення заборгованості працівник може звернутися до суду в порядку:

- наказного провадження (вимога працівника про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати є безспірною);

- позовного провадження (наявний спір щодо розміру заборгованості з виплати заробітної плати та/або права на її отримання).

Судовий наказ може бути видано у разі якщо працівником заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої йому суми заробітної плати.

Заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за місцем розташування підприємства або за місцем реєстрації позивача.

Працівник має право звернутися до суду без обмеження строку.

Заява подається у письмовій формі та має містити докази:

- перебування заявника у трудових відносинах із боржником (наприклад: засвідчені копії наказу про прийняття на роботу, копія трудової книжки, копія трудового договору між роботодавцем і працівником, довідка з місця роботи тощо);

- підтвердження суми, яка стягується (будь-який належно оформлений документ, що вказує на розмір нарахованої заробітної плати та компенсації за порушення строків її виплати, зокрема, довідка бухгалтерії боржника, розрахунковий лист чи копія платіжної відомості тощо).

При зверненні до суду в порядку наказного провадження з вимогою про стягнення нарахованої, але не виплаченої зарплати судовий збір не сплачується.

У разі прийняття судом ухвали про відкриття провадження, суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог.

Судовий наказ набирає законної сили протягом 3 днів після закінчення десятиденного строку, які виділяються позивачу на подання заяви про відміну ухвали.

На підставі судового наказу стягувач повинен звернутися до державної виконавчої служби з метою його примусового виконання.

Процедура звернення до суду у рамках ПОЗОВНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

У разі наявності спору щодо розміру заборгованості працівник може звернутися з позовною заявою до суду за місцем розташування підприємства чи місцем проживання/перебування позивача без обмеження строків.

Суд стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку. Якщо розрахунок не проведений до розгляду справи – по день постановлення рішення.

Відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі спору про розмір виплат вимоги про відповідальність за затримку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача.

При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Судове рішення про виплату заробітної плати підлягає негайному виконанню, якщо сума заборгованості не перевищує 1 місяць.

Суд, ухвалюючи рішення, може допустити негайне виконання судового рішення в разі стягнення всієї суми заборгованості із заробітної плати.

Пропажа особи безвісти у багатьох випадках створює багато проблем для її родичів та осіб, які мають з цією особою правові зв’язки, оскільки за її відсутності неможливо реалізувати певні можливості, що пов’язані з цією особою. За таких обставин необхідним є звернення до суду із заявою про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Дана категорія справ розглядається судом у порядку особливого провадження. Метою судового розгляду за заявою про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення його померлим є встановлення фактів, що мають юридичне значення, а не вирішення суперечки про право. Тому в справах цієї категорії заявник не пред’являє якої-небудь матеріально-правової вимоги, внаслідок чого відсутній і відповідач.

Порядок та мета подання заяви

Відповідно до ст. 246 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна. Тобто встановлена альтернативна підсудність цієї категорії справ окремого провадження, залежно від того, що відомо заявнику із наведеного у даній статті.

Заява у справі про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення громадянина померлим крім вимог ст. 247 ЦПК повинна відповідати і загальним вимогам, що пред’являються для подання позовних заяв.

Для характеристики процесуального становища осіб, що беруть участь у справах про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим, значення має наявність суб’єктивного юридичного інтересу. За цією ознакою всіх осіб, що беруть участь у справах даної категорії, можна розділити на дві групи: особи, що мають особистий інтерес (заявники і зацікавлені особи), і особи, що не мають особистого інтересу (прокурор, органи РАГСу, нотаріату, соціального забезпечення тощо).

У ЦПК не вказується, хто саме має право звернутися до суду із заявою про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення його померлим. З такою заявою можуть звертатися будь-які зацікавлені особи: громадяни, організації, прокурор, органи державного управління та інші особи, в тому числі й юридичні (наприклад, банк або інша кредитна установа має право подати заяву про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим у разі тривалої відсутності позичальника).

Особа, в чиїх інтересах порушено процес, бере участь у справі як заявник. Правове становище заявників у справах особливого провадження характеризується тим, що вони порушують справу для захисту своїх прав та інтересів, які охороняються законом; мають юридичну зацікавленість у справі, що виявляється як у поширенні на заявників усіх матеріально- і процесуально-правових наслідків вступу рішення суду в законну силу, так і в обов’язковому правовому зв’язку встановленої судом обставини у їх правовими або охоронюваними законом інтересами.

Зацікавлені особи вступають або притягуються у вже початий процес. На відміну від заявника, вони не заявляють суду своїх самостійних вимог і не несуть судових витрат. Ними можуть бути громадяни, підприємства, установи, громадські організації. Їх слід відрізняти від інших суб’єктів процесу: третіх осіб, свідків тощо. Необхідно враховувати, що інститут третіх осіб застосовний у позовному провадженні. Справи про визнання громадян безвісно відсутніми або оголошення їх померлими характеризуються відсутністю спору про право між сторонами, отже, третіх осіб тут бути не може.

У заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.

Як правило, в заяві з даної категорії справ зазначається як мета розірвання шлюбу шляхом розлучення, отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальника, вимоги сплати боргу, визнання за безвісно відсутнім втрати права на житлову площу тощо.

У разі визнання громадянина безвісно відсутнім його чоловік або дружина має право на розірвання шлюбу через орган РАГСу, дитина безвісно відсутнього батька може бути усиновлена без його згоди, припиняється дія довіреності, виданої на ім’я безвісно відсутнього, а також виданої ним самим. У разі оголошення громадянина померлим наступають такі ж наслідки, як ті, що спричиняє смерть людини: припинення або перехід до спадкоємців усіх прав і обов’язків, які належали громадянинові, оголошеному померлим, у непрацездатних членів сім’ї, що перебувають на його утриманні, виникає право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника.

Якщо заявником у заяві не вказана мета, з якої порушується провадження у справі, то відповідно до ст. 121 ЦПК заява залишається без руху, а заявникові надається термін для усунення вказаних суддею недоліків.

Підстави визнання

ЦПК не визначає строків та загальних умов, що є підставами для визнання особи відсутньою безвісти чи померлою, дані положення визначаються Цивільним кодексом України (далі – ЦК). Відповідно до ст. 43 ЦК фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць – перше січня наступного року.

Відповідно до ст. 46 ЦК фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, – протягом шести місяців.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

У заяві необхідно викласти обставини, які підтверджували би безвісну відсутність громадянина чи його смерть. Такими обставинами можуть бути будь-які дані, що свідчать про відсутність у місці постійного проживання громадянина відомостей про нього протягом одного року (негативні відповіді щодо останнього відомого місця перебування громадянина, місця роботи, місця народження, передбачуваного місцезнаходження тощо).

Підставою для звернення до суду та вирішення питання про визнання фізичної особи безвісно відсутньою є строк, протягом якого відсутні відомості про таку особу. Цей строк повинен бути не менше передбаченого строку, тому у разі звернення до суду до закінчення даного строку суд має відмовити у задоволенні заяви.

Особа повинна бути відсутньою у місці її постійного місця проживання. Якщо особа не має постійного місця проживання взагалі чи в Україні, не може вирішуватися питання про визнання безвісно відсутньою.

Ще однією особливістю є не просто фактична відсутність особи у місці її постійного проживання. Обов’язковою підставою є відсутність відомостей про її місце перебування. Не може вирішуватися питання про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, якщо особа хоча і відсутня, однак наявна інформація про місце її перебування.

Процедура розгляду справи

Прийнявши справу до провадження, суддя починає підготовку справи до судового розгляду, керуючись як вимогами ст. 248 ЦПК, так і загальними нормами, що застосовні до випадків позовного провадження, тією мірою, якою вони застосовні в особливому провадженні.

Відповідно до ст. 248 ЦПК суддя в ході підготовки справи до судового розгляду з’ясовує, які особи (родичі, співробітники тощо) можуть дати відомості про відсутнього. Також він витребовує від відповідних організацій (зокрема житлово-експлуатаційних організацій) за останнім відомим місцем проживання чи місцем роботи відсутнього громадянина, а також від органів внутрішніх справ, військових частин відомості про відсутню особу. Найбільш доцільним є витребування відомостей від податкових органів про сплату даною особою податків, оскільки з цим органом опосередковано всі мають найбільше контактів порівняно з іншими органами, навіть із тими, що зазначаються у ЦПК.

У разі подачі заяви про оголошення громадянина померлим, якщо він пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або що дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку, суддя в ході підготовки справи повинен витребувати документи, які підтверджували б указані обставини.

Необхідно також з’ясувати, чи не є відсутність громадянина умисною, тобто чи не переховується він з метою уникнути покарання, чи не ухиляється від сплати аліментів або від виконання якого-небудь іншого обов’язку. У зв’язку з цим суддя повинен направити запити в органи міліції, опитати близьких осіб відсутнього.

До тих пір, поки суддею не будуть отримані відповіді на всі його запити у відповідні органи, справа не повинна призначатися до слухання в судовому засіданні.

Одночасно суд вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено.

Розгляд справи про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення громадянина померлим закінчується винесенням рішення.

У рішенні (у резолютивній частині) суд має вказати прізвище, ім’я, по батькові громадянина; рік і місце його народження; останнє відоме місце проживання; початок безвісної відсутності або дату смерті громадянина, якщо вона відома.

У випадках встановлення місцеперебування особи, щодо якої порушена справа про визнання її безвісно відсутньою або про оголошення померлою, або невідповідності терміну невідомості перебування, встановленому в законі, суд відмовляє в задоволенні заяви.

Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, – відповідному органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. У разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотаріусу для вжиття заходів з охорони спадкового майна.

У разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою, або відомостей про місцеперебування цієї особи суд за місцеперебуванням особи або суд, який ухвалив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголосив її померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи, заявника та інших заінтересованих осіб і скасовує своє рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Заяву може подати особа, яку було визнано безвісно відсутньою або померлою, або інша заінтересована особа.

Копію рішення суд надсилає відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для анулювання актового запису про смерть.

Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу або прокурора.

Коментар :

1. Частина перша ст. 233 КЗпП підтверджує визнання тримісячного строку, як загального строку для звернення за захистом суб'єктивних трудових прав працівників. Якщо і ст. 225 КЗпП, і ст. 233 КЗпП встановлюють єдиний строк, а ці дві статті охоплюють практично усі випадки звернення за захистом суб'єктивних трудових прав працівників, то такий строк і слід вважати загальним, хоч закон його таким і не називає.

Природно, загальне правило може мати винятки. Винятки встановлюється в ст. 233 КЗпП для спорів про звільнення. Спір про звільнення - це спір за заявою про поновлення на роботі. Спір про зміну дати і формулювання звільнення, про оплату часу вимушеного прогулу - це не спір про звільнення. Тому при зверненні до суду з такими заявами діє тримісячний строк. Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено (як виняток) місячний строк.

2. Стаття, що коментується, визначає день, з якого слід обчислювати строк для звернення до суду з позовом про захист права. Очевидно, законодавець вважає, що для визначення цього дня використовувати аналогічне правило ст. 225 КЗпП не можна. Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, ст. 233 КЗпП конкретизує це правило стосовно до випадку звільнення працівника. В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Встановивши альтернативу, законодавець не визначив суб'єкта, який має право вибрати той чи інший день для початку обчислення строку. Все-таки уявляється виправданим строк обчислювати з дня, коли вчинено більш ранню дію. Такий висновок обумовлено тим, що обчислення строку з дня вручення копії наказу про звільнення або трудової книжки є лише конкретизацією загального правила про обчислення строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його суб'єктивних трудових прав. Оскільки дізнатися два рази про одне й те саме неможливо, то слід думати, що при першій же дії власника (наприклад, врученні трудової книжки із записом про звільнення) працівник і дізнався про порушення права. Якщо пізніше власник вчинить й іншу дію - вручить працівникові копію наказу про звільнення, то до цього моменту працівник уже знає про порушення його права.

3. Власник має право звернутися до суду з позовом про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, не пізніше одного року з дня виявлення заподіяної шкоди. Цей же строк діє й тоді, коли позов про відшкодування матеріальної шкоди пред'являє вищестоящий орган або прокурор (частина четверта ст. 136 КЗпП). Оскільки цей строк обчислюється з дня виявлення прямої дійсної шкоди, час, який пройшов до виявлення, значення для вирішення питання про строк, у межах якого можливе притягнення працівника до матеріальної відповідальності, не має.

Автор статьи

Куприянов Денис Юрьевич

Юрист частного права

Страница автора

Читайте также: